Уведення

Щоб уникнути згубних наслідків ДБ необхідно спливти так, щоб увесь азот, розчинений у крові й тканинах, виходив потихеньку через легені, не встигаючи утворювати пухирці, що порушують кровоток. Для цього при всплытии доводиться зупинятися на якийсь час на певних глибинах. Як визначити глибину й тривалість декомпресійних зупинок після занурення, і чи потрібне зупинятися взагалі? Питання життєво важливе! Звичайно, якщо ви поринаєте з досвідченим інструктором, можна покластися на нього — він знає, що робити, і буде контролювати режим всплытия. Але навіть тоді краще й самому розуміти, що відбувається й чому ви повинні зависнути в товщі води на п'ять або десять хвилин. Якщо ж ви всерйоз займаєтеся підводним плаванням, уміння швидке й правильно визначати режим всплытия просто необхідно.

Розрахунок режиму занурення проводиться по так званих таблицях занурень. Їхній принцип досить простий: за даними занурення — глибинам і часу, проведеному на них — ви обчислюєте глибину й тривалість декомпресійних зупинок. У цей час використовують таблиці різних авторів, у тому числі закладені на згадку підводних комп'ютерів.

Небагато історії

Праотцем таблиць уважається шотландський дослідник Холден, що опублікував в 1908 році із двома співавторами — Бойкоттом і Дамантом класичну статтю "Профілактика захворювання від стисненого повітря". Вона містила першу версію декомпресійної таблиці, що вказує водолазам час підйому після закінчення робіт на певній глибині. Починаючи з 1913 року, розробки таблиць найбільше успішно велися у ВМФ США, який навіть заснував у цих цілях експериментальну підводну станцію в Бруклине, Нью-Йорк. Аналіз 300 тестових занурень на глибини до 90 м привів до побудови більш досконалої декомпресійної таблиці. Компетентність її підтвердила знаменита операція 1915 року по підйому американської подлодки F-4 глибині, що затонула в затоці Гонолулу на, 100 м. Керуючись новими таблицями, водолаз Фрэнк Грилли успішно зробив необхідні роботи й піднявся наверх живим і здоровішим. І донині операція по підйому F-4 є унікальною для рятувальних робіт з устаткуванням на стисненім повітрі.

В 1916 році ВМФ США відкрив першу глибоководну школу при торпедній станції в Ньюпорте, Род—Айлэнд, чому остаточно зайняв лідируючу роль у теоретичній і практичній розробці декомпресійної теорії й таблиць занурень. Целую серію експериментальних програм школа здійснила в 30 хх роках, але з початком другої світової війни сили й засобу ВМФ були кинуті на рішення більш актуальних проблем.

Послу війни дослідження тривали, але вже в іншому напрямку: настала ера акваланга, а з нею з'явилися нові проблеми й питання. В — перших, режим легководолазного занурення залежить від запасу повітря в балонах. Раніше водолазів забезпечували з поверхні стисненим повітрям у необмеженій кількості, так що водолаз міг спокійно проходити декомпресію в товщі води до повного відновлення азотного балансу. Запас повітря в аквалангу жорстко обмежує як час всплытия, так і тривалість перебування на дні. Тому аквалангісти вже не встигали завершити всі роботи за одне занурення, і їм доводилося поринати кілька раз. Отже, нові таблиці для аквалангістів повинні були також ураховувати й повторні занурення на основі концепції залишкового азоту. У результаті досліджень і експериментальних занурень в 1958 році були опубліковані стандартні декомпресійні таблиці ВМФ США (USN Tables), вірою й правдою, що прослужили підводникам усього миру майже тридцять років.

В 1983 році перерахунки таблиць за допомогою комп'ютера виявили в них масу помилок, зроблених у процесі численних математичних обчислень вручну й перекреслювання таблиць для публікацій. Сучасна обчислювальна техніка, прилади типу детектора Доплера, що контролюють появу пухирців у крові, і інші — дала потужний поштовх до створення новітніх таблиць занурень у середині 80 — х років. Медики ВМФ США створили базу даних з 2.300 занурень, докладно задокументованих і описаних американським, британським і канадським ВМФ. На її основі вони провели статистичний аналіз і побудували моделі таблиць із певним ризиком захворювання ДБ. Наприклад, згідно з їхньою оцінкою, при використанні сучасних таблиць для розрахунку бездекомпресійної межі існує ризик захворювання ДБ 2,3%. Таблицю вважають придатної до застосування, якщо ризик захворювання в результаті її застосування при довгих глибоководних зануреннях не перевищує 6%. Такі найпоширеніші сучасні таблиці NAUI, PADI, DCIEM, Макса Ханна, Бульмана, а також менш популярні таблиці BSAC, Хаггинса й Бассета.